Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2014 року Справа № 925/1178/13 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді:Картере В.І.,суддів:Барицької Т.Л., Євсікова О.О.,перевіривши касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Міг"на постанову Київського апеляційного господарського суду від 03.02.2014та на рішеннягосподарського суду Черкаської області від 15.08.2013у справі№ 925/1178/13 господарського суду Черкаської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Міг"доПублічного акціонерного товариства "БМ Банк"за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Приватного підприємства "Сфера Дизель"провизнання договору іпотеки недійснимв судовому засіданні взяли участь представники: - позивача Толюпа В.М.; - відповідача Порало Т.І.; - третьої особи повідомлений, але не з'явився; Встановив:

Рішенням господарського суду Черкаської області від 15.09.2013 у справі № 925/1178/13 (суддя Спаських Н.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.02.2014 (судді: Дикунська С.Я., Алданова С.О., Коршун Н.М.,) відмовлено Товариству з обмеженою відповідальністю "Фірма Міг" (далі - позивач/скаржник) у задоволенні позову до Публічного акціонерного товариства "БМ Банк" (далі - відповідач/Банк) про визнання договору іпотеки недійсним.

Позивач, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить рішення та постанову скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових актів, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

Підставою виникнення господарських зобов'язань за приписами ч. 1 ст. 174 ГК України є договір.

В силу ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим до виконання сторонами.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до приписів ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Закону України "Про господарські товариства" вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням зборів засновників позивача від 23.06.2011, оформленим протоколом№2, вирішено передати в заставу АТ "БМ Банк" майно ТОВ "Фірма Міг" при отриманні кредиту ПП "Сфера-Дизель"; директору позивача - Аксу Мунісу, було надано право підпису цього договору іпотеки.

Судами попередніх інстанцій, на підставі наявних матеріалів справи встановлено, що 19.07.2011 між позивачем в особі директора Аксу Муніса (іпотекодавець) та відповідачем в особі директора відділення № 6 АТ"БМ Банк" (іпотекодержатель) укладено договір іпотеки нерухомого майна; вказаний договір підписаний його сторонами, скріплений печатками та нотаріально посвідчений.

Згідно п. 1.1 договору іпотекодавець, як майновий поручитель боржника (ПП "Сфера Дизель"), з метою забезпечення належного виконання зобов'язань боржника, що випливає з кредитного договору, передає в іпотеку, а іпотекодержатель приймає в іпотеку в порядку і на умовах, визначених договором, предмет іпотеки (нежитлові приміщення), які належить іпотекодавцю на праві власності.

Звертаючись до суду із даним позовом та вимагаючи визнати іпотечний договір від 19.07.2011 недійсним, позивач посилається на те, що його уповноваженим представником Аксу Мунісом допущено помилку при укладанні договору, оскільки він не володіє українською мовою та не розумів змісту договору (ст. 229 ЦК України).

Відповідно до п. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

В той же час, як вірно встановили суди попередніх інстанцій, директор позивача, підписуючи спірний іпотечний договір, діяв в межах повноважень, наданих йому загальними зборами учасників позивача, оформлених, як вказувалося вище, протоколом №2 від 23.06.2013; за вказаним іпотечним договором, в іпотеку було передано саме майно, щодо якого загальні збори позивача й приймали рішення (додаток №1 до протоколу №2 від 23.06.2013), що свідчить про те, що директор позивача Аксу Муніс мав необхідний обсяг цивільної дієздатності та повноваження на вчинення спірного договору.

Стосовно доводів позивача /скаржника/ про те, що директор не володів українською мовою і спірний іпотечний договір було вчинено внаслідок помилки, оскільки, як зазначає позивач, він вважав, що його обов'язки по забезпеченню виконання кредитного зобов'язання третьою особою обмежуються 1 000 000,00 грн., то, як вірно зазначили суди попередніх інстанцій, позивач не довів в установленому порядку та виходячи із змісту спірного договору, що в нього були хоч якісь підстави вважати, що його обов'язки у забезпеченні зобов'язання обмежуються лише 1 000 000,00 грн., тобто, що мала місце помилка в розумінні змісту спірного правочину. До того ж, як зазначено в постанові Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

В силу ст.ст. 42, 43, 47 ГПК України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; судове рішення ухвалюється суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Судами попередніх інстанцій використано у повному обсязі свої повноваження, передбачені процесуальним законом щодо повного та всебічного з'ясування обставин справи, пов'язаних з предметом доказування у даній справі, наслідком чого є правильні висновки про відмову у задоволенні позову.

Твердження скаржника про порушення і неправильне застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм законодавства при прийнятті оскаржуваних судових актів не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування прийнятих у даній справі судових рішень колегія суддів не вбачає.

Доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, зводяться до переоцінки доказів, наявних в матеріалах справи, що знаходиться поза компетенцією суду касаційної інстанції.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Міг" залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Черкаської області від 15.08.2013 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 03.02.2014 у справі №925/1178/13 залишити без змін.

Головуючий суддя В.І. Картере

Судді Т.Л. Барицька

О.О. Євсіков